с. Іза - центр лозоплетіння України.

   Якщо Ви вже вирішили відвідати Долину Нарцисів, то раджу неодмінно зробити зупинку в цьому селі.

   Іза - невеличке село за 5 км від Хуста, що на Закарпатті. Село славиться своєю древньою історією. Перша згадка про нього датована 1387 роком.За легендою, назва села походить від прізвища першого поселенця Ізая. Історичні довідки підтверджують, що це прізвище було тут дуже поширене.

   У часи кріпацтва і феодалізму селяни займалися землеробством, тваринництвом, рибальством і мисливством. Традиція лозоплетіння прийшла сюди наприкінці ХІХ ст. Одним з родоначальників ремесла був Іван Кашко. Цього промислу він навчив двох синів, а згодом ще кількох селян. Свої вироби вони продавали на базарі у Хусті. Вже на початку ХХ ст. лозоплетінням почало займатися багато безземельних та малоземельних селян. Згодом вони почали виробляти не лише кошики. Популярними були скляні бутлі для вина, обплетені лозою.

   З приходом радянського союзу та колгоспів люди не змінили вид діяльності, вони виготовляли плетені предмети для усіх республік.

   Потрапивши у село, Вам не доведеться шукати магазини з плетеними виробами. Вони тут на кожному кроці. Майже у кожному домі є великий вибір товару на продаж: від маленьких скриньок для прикрас до предметів інтер'єру (крісла-качалки, столи, комоди і навіть плетені ліжка).

Долина Нарцисів

   Отож, потроху повертаємося до туристичної складової блогу, але все ще не забуваємо про весняні квіти, якими варто помилуватися. І, навіть якщо Ви не фанатієте від вигляду квітів (хоча мені важко уявити людину, яка б залишилася байдужою після споглядання цього краєвиду), то я все одно не раджу упускати можливість, оскільки Долина Нарцисів протягом останніх 25 років лише зменшується. Відразу напрошується порівняння з Венецією - її варто побачити, поки вона остаточно не зникла під водою.

   Цю, шановану людьми, квітку з настанням травня можна часто бачити і на квітниках приватних будинків, і на клумбах міста, і в букетах, які продають бабусі на вулиці. Нарциси бувають різних кольорів та різних видів, селекціонери подбали, щоб вони чудово себе почували у різних кліматах та за різних умов... Але, чи не цікавить Вас питання, звідки прийшла до нас ця квітка?

   Мабуть, усім відома легенда про грецького бога Нарциса, який побачив власне відображення у воді, закохався у себе і помер на березі від туги. Так от, жителі Закарпаття переконують, що події цієї легенди відбувалися на березі річки Хустець. Вагомим доказом вони вважають Долину Нарцисів - заповідний масив в урочищі Кіреші, за 4 км від міста Хуст Закарпатської області.

   За іншою легендою, колись, у сиву давнину, у Хустському замку жили князь, княгиня та їхня красуня-донька Руся. У день повноліття дівчини до замку прийшло багато сановитих візитерів та городян з дорогими гостинцями. Серед них був хустський гончар Іванко. Він виготовив для Русі дивовижну вазу, на якій, наче живі, мерехтіли квіти граціозного білого нарциса. Після цього Іванко та Руся закохалися одне в одного і почали таємно зустрічатися у мальовничій долині. Але князь дізнався про це і так ошаленів, що схопив Іванкову вазу і жбурнув із княжої гори. Ваза розбилася об скелю і розсипалася по долині дрібним дощем. Наступного дня, коли зійшло сонце, усі побачили, що долина вкрита біло-зеленим нарцисовим килимом.

   Науковці ж мають свою версію появи тут такої кількості диких нарцисів. Почнімо з того, що нарцис вузьколистий - рослина високогірна, вона може зростати на висоті 1100-2060 м над рівнем моря. А Долина Нарцисів знаходиться на рівнинній території висотою всього 180-200 м над рівнем моря. У чому ж справа? Сталося це дуже давно, ще "за царя Гороха, як було людей троха", або ж, простіше кажучи, у льодовиковий період. Учені вважають, що тоді сталися певні геологічні катаклізми і з гір сповз шмат льоду, захопивши із собою певну частину грунту разом з унікальними рослинами. Після цього з гір стікало багато талої води, що посприяло акліматизації, цвітінню та розповсюдженню нарциса вузьколистого.

Гіпотетичні шляхи міграції нарцису вузьколистого із високогір'я у рівнинні райони у льодовиковий період:

   Тоді Долина Нарцисів простягалася від Мукачева до Хуста, відстань між якими понад 60 км. Згодом тут почали рости дубові ліси, які частково витіснили нарциси, а ще пізніше тут почали свою господарську діяльність люди. За часів Австро-Угорщини урочище Кіреші належало до лісництва і пильно охоронялося. Було тут багато лікарських рослин, якими медики лікували хворих. Місцеві мешканці з повагою ставилися до цієї території і дозволяли собі випасати худобу тут лише до Юрія (6 травня) та після Покрови (14 жовтня). За радянських часів долину хотіли переорати, щоб вирощувати сільськогосподарські культури. Почалися осушувальні роботи, внаслідок яких суттєво змінився рослинний покрив. Після того, як було знищено 50 га нарцисів, оранку припинили і передали територію з нарцисами заповідному масиву Карпатського біосферного заповідника, а нарцис вузьколистий потрапив до Червоної книги України.

   Сьогодні ж Долина Нарцисів знаходиться під пильною охороною екологів. Але залишається чимало факторів, які впливають на щорічне зменшення площі зростання нарцисів. До прикладу, у 2006 році квіти раптом почали висихати від недостатньої вологості грунту. Виявилося, останніми роками змінився гідрологічний режим грунтів, внаслідок чого квітам не вистачає вологи. Задля збереження долини екологи пропонують заборонити проїжджати тут автомобілями, зняти довкола асфальт, насадити дерева і зволожити землю (збудувати шлюзи і штучно підняти рівень води). Нарцисам буде добре, але виникає інша проблема - розростаються верби. Аби зберегти квіти, дерева вирубують.

   Іншою серйозною проблемою для екологічного стану заповідної ділянки є масовий наплив туристів у сезон цвітіння нарцисів, а особливо - їх варварське ставлення до квітів. У період масового цвітіння Долина Нарцисів приймає по 4-5 тисяч відвідувачів на добу. На території масиву прокладені дороги, збудовані спеціальні майданчики для спостереження за квітами. І хоч у цей період охорона заповідної ділянки підсилюється лісниками з інших масивів області, але все одно цінні квіти масово зриваються та витоптуються туристами. Не зупиняють "шкідників" навіть штрафи. Також до винищення червонокнижного виду долучаються і місцеві жителі. Дітлахи винайшли своєрідний спосіб підробітку: пропонують туристам придбати букети нарцисів. І хоч, за офіційною версією, нарциси вирощені на присадибних ділянках їхніх будинків, у приватній розмові діти усе ж зізнаються, що зрізають квіти у Долині Нарцисів, зазвичай уночі, щоб уникнути покарання чи штрафу.

   Хоч нарциси тут цвітуть у першій половині травня, починати будувати плани на поїздку в Долину Нарцисів варто уже зараз. Багато туристичних фірм організовують маршрути, у які включають і цю заповідну зону. Єдиним недоліком подібної поїздки є те, що на споглядання цього чуда природи Вам виділять не так багато часу. Якщо ж Ви бажаєте насолодитися краєвидом сповна і виділити на Долину Нарцисів весь день, то сюди можна дістатися автомобілем, велосипедом чи залізницею (останній транспорт доставить Вас лише до Хуста). Період цвітіння щороку різний, але зазвичай це час від 1 до 25 травня. Туристів тут чекають щодня з 8:00 до 21:00. На вході у заповідник потрібно придбати квиток (минулого року ціна складала 15 грн для дорослих, 10 - для студентів, 5 - для школярів). Тут також можна придбати різноманітні сувеніри, магніти або ж літературу про заповідник та інші перлини Закарпаття. Потрапивши на територію Долини Нарцисів, сміливо крокуйте назустріч запаху - солодкавий аромат квітучих нарцисів нізащо не залишить Вас байдужими. Після того, як зробите достатньо фотографій, знайдіть вільну лавочку в тіні високих верб і насолоджуйтесь краєвидом.

Сон-трава

   Сьогодні хочу продовжити серію статей про зникаючі види весняних квітів. Як виявилось, про них треба кричати на кожному кроці, оскільки люди просто не знають нічого про зникаючі види, про те, як вони виглядають і як не спричинитися до їх повного зникнення. Я не ставлю собі за мету зробити огляд Червоної книги України. Це завдання для біологів. Я хочу лише поділитися з Вами знанням про зникаючі рослини мого регіону. Писатиму лише про ті квіти, які бачила на власні очі. Це означає, що Ви можете зустріти їх десь у лісі під час весняного пікніка. І, якщо моя стаття допоможе якійсь зникаючій квітці залишитись рости і не бути вирваною, я буду дуже рада. Отож, мова піде про сон-траву.

   Час цвітіння цієї квітки припадає на березень-квітень (представлені тут фото датовані 23 березня 2014 року) і збігається з настанням сокоруху в берези. В народі кажуть, що у кожної квітки є мати, а в сон-трави - мачуха, бо змушує її проростати ранньою весною, коли ще зовсім холодно, коли подекуди ще лежить сніг. Але природа потурбувалася про цю тендітну квіточку і надійно її захистила. Оці сріблясті волоски на пелюстках рослини захищають її від переохолодження. Після цвітіння квітки з'являються листки, а також пухнасті кульки - насіння, з якого в майбутньому утвориться нова рослина.

   Існує чимало версій походження назви "сон-трава":

   Перша випливає із вигляду рослини. Люди помітили, що з настанням вечора квітка починає закриватись і хилиться донизу, ніби спить.

   Друга версія підкріплена численними згадками в історії, фольклорі та народній медицині. Кажуть, що сон-траву використовують, як снодійний засіб. ЇЇ засушені квіти кладуть під подушку ті, хто страждає на безсоння або хоче побачити віщий сон. Згадки про чудодійні властивості сон-трави дійшли до нас ще з часів Київської Русі. Для богатирів вона служила будильником: рослину клали під подушку, загадували, коли хочуть прокинутись і... прокидались вчасно. У Києво-Печерському патерику (збірка оповідань про ченців Києво-Печерського монастиря, ХІІІ ст.) можна знайти оповідання про те, що під час всеночної служби по храму бродить біс і кидає в лінивих ченців сон-траву, після чого вони починають дрімати.

   Ми можемо вірити або піддавати сумніву ці відомості, а можемо просто ігнорувати, але варто пам'ятати один беззаперечний факт - віра наших предків про унікальність цієї рослини пройшла крізь віки, а це заслуговує якщо не поваги, то хоча б уваги.

   Враховуючи такі численні та давні згадки про сон-траву, можна припустити, що колись її було багато... Що ж ми бачимо сьогодні? В нас є будильники, щоб вчасно прокидатись... В аптеках чимало засобів від безсоння... Здавалося б, зараз ця квітка має переживати "процвітання", але вона чомусь занесена до Червоної книги України, зберігається дедалі менше місць її зростання (особисто я знаю лише одне у своєму регіоні), квітка просто зникає... Зараз, у ХХІ столітті, у час розвитку наук і технологій, у зникаючої квітки є два ворога - незнання та байдужість. Основною причиною зникнення сон-трави вважається людська діяльність, а саме: розорювання степів, терасування схилів, випасання худоби, зривання на букети тощо. Зізнаюся, я ніколи не бачила, як на місці зростання сон-трави розорюють степ чи випасають худобу. Зате я бачила, як ці квіти зривають на букети. Тому, ось мої аргументи:

  1. Сік цієї рослини при потраплянні на шкіру може викликати опіки.

  2. Зірвана рослина дуже швидко в'яне. Швидше за все, вона зів'яне ще до того, як Ви привезете її додому і поставите у вазу.

   3. Для того, щоб зробити гарне фото, не обов'язково зривати квітку...

Білоцвіт весняний

   Цього року Весна доволі рано постукала у наші двері. Цей радісниий момент співпав із святкуванням 8 березня і вихідними днями. Багато людей скористалися моментом і вирушили у ліс. Отож, зараз соціальні мережі заповнені різноманітними фотографіями перших весняних квітів.

   Мабуть, сьогоднішня стаття буде не стільки туристичного характеру, скільки морально-етичного. Справа в тому, що більшість квітів, які мають таку силу - проростати першими навесні, є жителями Червоної книги України. Мені надзвичайно боляче дивитися на фотографії, де зникаючі види стають букетами. У зв'язку з цим, я зроблю серію статей про весняні квіти, які потребують Вашої охорони, а не знищення.

   Білоцвіт весняний (у нас його називають підсніжником) чи не першим навесні проростає крізь товстий шар опалого листя дубово-букових лісів. Період цвітіння цієї рослини є надзвичайним видовищем. Увесь ліс просто вкривається біло-зеленим килимом. Але далеко не всі українці можуть помилуватися таким явищем. Виявляється, що південно-західні області України - це межа поширення Білоцвіту весняного. Він не може поширюватися на схід, оскільки там занадто сухі землі для нього. Трапляються лише поодинокі випадки.

Карта поширення Білоцвіту весняного на території України:

Автор: «Ukraine Leucojum vernum L. map» від Тарас О. - Власна робота. Ліцензоване під CC BY-SA 3.0 через Вікіпедія - http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Ukraine_Leucojum_vernum_L._map.PNG#mediaviewer/File:Ukraine_Leucojum_vernum_L._map.PNG

   Отож, як видно з карти, лише жителі Закарпатської, Львівської, Івано-Франківської та Чернівецької областей мають змогу милуватися цими весняними квітами. Ви, мабуть, запитаєте, чому ж цей вид занесений до Червоної книги, якщо ми спостерігаємо цілі ліси, встелені білим цвітом...

   Справа в тому, що ми бачимо його на межі поширення виду, у місці, де їх багато. Далі за цією межею вони трапляються надзвичайно рідко та поодиноко, або ж відсутні взагалі.

   Найбільша проблема Білоцвіту весняного в тому, що територія його поширення з кожним роком зменшується. Причиною цього є різноманітні чинники...

   Природні умови. Усі ми знаємо, що ліси страждають від вирубки та посухи, а дерева і волога (майже болотяниста) територія є умовами нормального перебування тут цього виду.

   Тварини. Лісові жителі є господарями тут, але їхня життєдіяльність може спричинювати загибель флори. Часом, навесні рослини ризикують бути витоптаними, або ж, іще взимку, цибульки Білоцвіту можуть з'їдати мишки, які таким чином намагаються вижити. Хоча, цей чинник найменше впливає на зникнення даного виду.

   Люди!!! Без сумніву, саме вони найбільше винищують Білоцвіт весняний замість того, щоб оберігати. Адже, і ліси вирубують люди, і болота осушують люди, і виривають та викопують рослини теж люди.

   А тепер - мораль:

   Білоцвіт весняний - рослина, що занесена до Червоної книги України, а отже, знаходиться під загрозою зникнення. Що ми бачимо насправді? Там, де цих провісників весни не було, там їх ніколи і не буде. Це східні та центральні області України. Там, де Білоцвіт є, він є у великих кількостях. Опинившись серед мільйонів маленьких білосніжних дзвіночків ми вважаємо, що цілий вид не зникне, якщо ми вирвемо 20-30. Частково, так воно і є. Проблема тільки в тому, що ми не одні приходимо до лісу в цей час і таких букетів щодня назбирують десятки. Крім того, він потішить ваше око 2-3 дні і скоро зів'яне. Якби ці квіти залишились рости далі, то могла б утворитись насінина, яка б дала життя новій рослинці.

   Я, мабуть, не в праві змусити Вас не виривати ці квіти, а милуватися ними на природі, оскільки сама часом не втримуюсь, щоб завезти їх додому. Але можу попросити, не витоптувати, не нищити кущики рослин, не виривати з цибульками, оскільки тоді рослина загине і...  мати міру - не намагайтесь зірвати їх якомога більше.

                                     

   Щоправда, є один спосіб, як забрати Білоцвіт додому і не нашкодити біологічному виду. Щоб зберегти зникаючий вид, його часто починають вирощувати у садах та квітниках. Тому, якщо ви викопаєте кущик і посадите вдома, то зробите добре діло і ще й милуватиметеся весняними лісовими квітами прямо вдома. Але слід пам'ятати, що природнє середовище існування Білоцвіту - ліси із дуже вологим грунтом. Якщо ви хочете, щоб кущик розростався, а не зменшувався щороку, то йому потрібен особливий догляд - створення природніх умов - опале листя не потрібно прибирати, оскільки навесні талий сніг вбере з нього усі потрібні рослині речовини. Також рослині потрібно багато вологи, тому місце для неї потрібно вибирати відповідне, або ж протягом зими збирати сніг на тому місці, де чекатимете навесні підсніжників.

Але, без сумніву, милуватися ними на природі - найкраще, що може бути:

Гавареччина - осередок чорної кераміки.

   

   Гавареччина - унікальне село, що славиться виготовленням чорної кераміки, яка останнім часом стала дуже популярною. Часто, на прилавках сувенірних магазинів, особливо таких, як львівський Вернісаж, ми зустрічаємо чорний керамічний посуд (хоч він зовсім не є сувеніром, а повністю придатний до використання на кухні). Хоча, на жаль, у своїй переважній більшості цей посуд є підробкою. Виробники відходять від традиційного виробництва і просто зафарбовують глину в чорний колір.

   Щоб придбати справжню чорну кераміку, потрібно вирушити у Гавареччину, що за 70 км від Львова. Це село - відлюдник, як би парадоксально це не звучало. На сьогодні тут проживає близько 80 осіб. Справа в тому, що його розташування є невигідним за усіма критеріями. Воно знаходиться посеред лісу за 6 км від найближчого населеного пункту. Іти доведеться лісовою дорогою. Так-так, саме іти, адже автобуси тут їздять лише двічі на тиждень! Тому, ідеальний варіант - подорожувати власним транспортом. І не дивуйтесь, якщо Вас попросять підвезти когось до Білого Каменя (той самий населений пункт за 6 км), тут це - нормальне явище.

   У такій відлюдькуватості села частково винна графиня Тереза Вишневецька. Справа у тому, що раніше гончарі проживали та працювали у Білому Камені. Відповідно, над їхніми будинками здіймалися хмари чорного диму. Це дуже дратувало графиню і вона вмовила чоловіка (Юрія Вишневецького) виселити гончарів з міста. За добровільну зміну місця проживання майстрам пообіцяли звільнення від податків. Отож, вони зі своїми сім'ями вирушили на пошуки підходящої місцини. Знайшли вони її посеред пагорбів, укритих лісом. Розчистили певну територію і поселилися тут. Події відбувалися у першій половині ХVІІ століття. Надалі село тільки те й робило, що розвивалося. Гаварецька кераміка тоді була дуже популярною.

   Ще одним свідченням того, що це переселення носило штучний характер, є проблема з водою. Усі ми знаємо, що з давніх-давен люди оселялися біля річок, важливим був доступ до води. У Гавареччині ж немає ні річок, ні озер. На сьогодні тут є одне маленьке джерельце і величезна криниця. Біля цієї криниці Ви зможете прочитати її історію. Вона також демонструє, що тут не було доступу до води, оскільки при її будівництві, воду знайшли аж на 41-му метрі, але згодом і тут вода зникла, довелося продовжувати до 51-го метра, де вода є і сьогодні.

   Тепер Гавареччина демонструє нам наслідки урбанізації "у всій красі". Люди, які мають можливість переїхати, не втрачають її, переселяються у міста. Причини полягають у відсутності повноцінної інфраструктури. Складається враження, що село знаходиться на краю світу...

   Щодо майстрів гончарної справи, то їх залишилося зовсім небагато. Хтось помер, хтось переїхав у місто, де немає можливості займатися ремеслом... І назріває проблема, адже це єдиний в Україні осередок випалювання чорної кераміки, а ті майстри, що залишилися, не мають кому передавати секрети гончарної справи. Хоча, різноманітні організації етнологів все ж записують особливості ремесла зі слів майстрів, але будьмо відверті, жоден етнолог не переїде у село і не почне випалювати кераміку. Він лише напише статтю, щоб наші нащадки ознайомились із фактом існування такого ремесла.

   Насправді, глина, з якої виготовляють чорну кераміку, є не чорного кольору, а звичного для нас - сіро-коричневого. Чорною вона стає в печі за рахунок того, що перекривається доступ до повітря і глина ніби чадіє, а, отже, чорніє зовні. Тому, якщо розбити такий глечик, то Ви побачите, що колір у "розрізі" є неоднорідним. Ближче до серединки він світліший. Якщо ж у Ваших руках підробка (тобто, глина спочатку пофарбована), то її колір буде однаково чорним і у розрізі. Ще одним признаком підробки є "ідеальний" візерунок. Це означає, що виробництво поставили на конвеєр. Оригінальний виріб - це ручна робота, кожен візерунок теж виконаний вручну, тому певні нерівності чи "неакуратності" свідчать лише про те, що у Ваших руках - справжня гаварецька кераміка.

На фото чітко видно, які вироби вже випалені і готові до продажу, а які лише готуються до випалювання: